Існує багато згадувань про групові чи соціальні танці, що виконувалися в Ірландії протягом XVI та XVII століть. Але при цьому більшість джерел мали англійське походження: вони були написані істориками, що відвідували країну, а не мешкали в ній, до того ж, соціальні чи економічні аспекти цікавили їх значно сильніше за танці. За їх словами, групові чи "сільські" танці можна було спостерігати в ірландців на таких суспільних заходах як весілля, ярмарки чи свята. Такі танці були дуже простими, майже кожен бажаючий міг долучитись до забави. Власне, такі танці важко було назвати суто ірландськими, вони були характерними майже для усієї тогочасної західної частини Європи.
На початку XVIII століття на культурній сцені Ірландії виникло таке явище як "подорожуючий майстер танців" ('Travelling Dance Master'), саме завдяки цій постаті і виникли ті танці, які ми можемо спостерігати й нині.
Це був чоловік, професіонал, навчена людина, що викладала танці і заробляла цим собі на життя. Танці, які він показував людям називалися "степові", через те, що вони тоді (та й зараз) виконуються різноманітними кроками на вісім тактів. "Step" англійською означає "крок". Окрім цього, саме майстер змушував учнів тримати руки обіч тіла (хоча й не так щільно, як це роблять танцюристи зараз).
У 1893 році була заснована Гельська Ліга (Gaelic League) — об'єднання, що ставило за мету розповсюдження та популяризацію усіх аспектів ірландської культури, особливо літератури й мови, та в дещо меншій мірі — підтримку "танців", які з тої пори і стали відомими під назвою "ірландські" або ж "народні танці Ірландії".
Діяльність Ліги мала визначний ефект на розвиток ірландських танців. Якщо казати про подорожуючих майстрів, то їх маршрути рідко виходили за межі провінції Манстер, в той час як Гельська Ліга проводила майстер-класи не тільки по всій території Ірландії, але й в певний момент продемонструвала їх в Лондоні (на початку XX століття) та Бьютті, Монтана, США.
Філіал Гельської Ліги у Лондоні організовував вечори, де люди показували та навчались сольним чи груповим танцям "у вісім рук", тобто розрахованим на вісім учасників. Представники Ліги з Лондону відвідали Ірландію у 1900 році і зібрали матеріал, присвячений фігурним танцям. Результатом цієї поїздки стала публікація першої відомої збірки, присвяченої так званим "кейлі".
У 1898 році відділення Ліги у містечку Макрум провело пообідні змагання (з шістьма учасниками у танцювальній секції) і саме цим започаткувало явище, відоме усьому світові ірландських танців як "феш" (‘feis’). Вже невдовзі феші (у ірландській та англійській термінології множина цього іменника пишеться як 'feiseanna') проводились не тільки в Ірландії, але у Глазго (1902) та Лондоні (1907).
На початку XX століття ірландські танці згадувались під назвою "національні танці Ірландії", а виконання та навчання ним, як сольним, так і фігурним, стало проявом ірландського націоналізму. Для танцюристів були створені спеціальні костюми, прикрашені характерними символами. З плином часу не тільки самі танці, але й вбрання для них сильно змінилися і перестали відображати суто ірландську ідентичність.
Ірландські танці в наші дні викладаються та вивчаються по усьому світі, їх виконанням захоплено займаються люди, які майже або зовсім не мають серед своїх предків людей ірландського походження, але з захватом сприймають хитросплетіння кроків та ту надзвичайну дисципліну, що вимагається для їх опанування. Іноземні танцюристи та викладачі зараз роблять колосальний внесок у нескінченно змінний танок, що постійно еволюціонує та продовжує подобатись міліонам людей по усьому світі.
Вільний переклад джерела: http://www.marie-duffy-foundation.com/HistoryOfIrishDance.htm
