Більшість з нас, якщо ми не прийшли у ірландські танці в шкільному віці, задавали собі питання: “А чи не застарий я для цього? Як воно було раніше? Як воно в інших країнах?” І хоча це не впливає на нашу фізичну здатність танцювати, це визначає моральний стан, підтримує чи навпаки, заважає бути достатньо мотивованим до навчання. Існує переконання про те, що ірландські діти танцюють чи не з пелюшок, і саме це, а як же ж, є причиною їх успішності.
Але давайте про все по порядку, а висновки кожен зможе зробити власні. Громада завжди має спільне культурне поле: чи це релігійні переконання, чи побутові вірування, чи "мистецькі" явища співу, танців чи музики. І кожна ірландська дитина від самого народження занурювалась у цей світ. Спочатку діти бачили дорослих, які розважались взимку біля домашніх вогнищ, а влітку -- на теплих, пронизаних сонцем перехрестях, і звісно намагались повторювати за ними. Втім, багато століть ірландці були змушені передавати свою культуру потайки або у спеціально спотвореній формі, щоб не викликати санкцій з боку англійської корони. Копіююча поведінка в дітей, високоймовірно, була розповсюдженою у сільській місцевості, де вони зростали з живими прикладами регіональних особливостей співу, музики та танців.
В містах в той час навчання відбувалось дещо інакше -- за допомогою танцювальних майстрів. З появою цих мандрівних вчителів танцю навчання стало більш індивідуальним і європеїзованим. Майстри давали основи музичної грамоти, викладали популярні на континенті танці для груп, проводили індивідуальні уроки. Це навчання не мало вікових обмежень, майстрові було байдуже кого вчити, хлопчиків чи дівчаток. Рішення приймали в першу чергу батьки, які вважали вміння танцювати важливим. І все ж, дітей віддавали на танцювальну науку в достатньо свідомому віці. А за дорослими лишались народні сети, народна сольна імпровізація та степові танці.
Танці не сприймались як дитяча забавка, вони були важливою частиною взаємодії дорослих під час свят та визначних подій. Учні не були родичами викладачів. Навіть у XX столітті останні танцювальні майстри завжди відрізнялись тим, що не давали своїм підопічним увесь наявний в них матеріал, залишаючи собі певні особливі та неповторні послідовності. Кожен талановитий учень був своєрідною рекламою для майстра.
Гельська ліга та національне відродження внесли свої корективи у навчальний процес. Якщо спочатку через специфіку діяльності організації, на її зустрічах можна було побачити лише дорослих, дуже швидко зі зростанням лібералізації культурного клімату, почали з'являтись школи танцю, які і в Ірландії, і в діаспорах мали дотичність до католицьких осередків і звичайних шкіл.
Згодом, невдовзі після виникнення першої танцювальної комісії, стали проводитись змагання з ірландських сольних та групових танців. Учні стали стрімко "молодшати". Мінявся світ. З'являлись поняття "дитинства", "дитячого розвитку", "дитячої психології", розвинені країни позбувались ганебного використання дитячої праці, ширились освітні установи початкового рівня. В дітей та підлітків з'являвся час, який вони не зобов'язані були приділяти виживанню родини. У XX столітті все більше батьків з ірландським корінням, які знали про існування змагальних ірландських танців, хотіли, аби їх діти зберегли в собі частинку спільної історії та культури. Особливо гостро це питання стояло у США та Австралії, де розміри діаспори швидко перевищили за кількістю оригінальне населення Ірландії.
Можна припустити, що до другої половини XX століття сторонні маленькі діти не перебували на заняттях, до певного віку родина все ж тримала дитину при собі. Паралельно з цим, комісії поступово "омолоджували" змагання, що привело до появи стереотипу про те, що єдино припустимий вік для вивчення та демонстрації -- з 9 до 17 років. Після "виходу на пенсію" -- завершення змагальних виступів, танцівник або сам ставав викладачем, або йшов далі дорослим життям, далеко від танців. Фактично, танцювальний вік обмежувався періодом навчання у середній школі. Професійних шоу до 90х років XX століття для ірландських танцівників просто не існувало.
Але якщо повернутись до дійсно маленьких дітей, 3-4 років, єдиним шансом малечі опинитись у класах було споріднення з вчителем/вчителькою. Історія ірландських танців знає цілі династії танцівників, де талант передавався спадково, а навчання велося фактично цілодобово На цьому зросли та зміцніли окремі школи, де спочатку викладали старші, а їх поступово зміняли молодші члени родини. В цьому випадку діти ставали продовженням своїх вчителів: додатковими роками та ногами для реалізації ще не витанцюваних кроків та нових неймовірних комбінацій. кінці XX століття шаленої популярності набула теорія раннього розвитку, вважалось, що дитина здатна почати засвоювати матеріал дуже рано, і що насправді, майже з моменту, як вона стане на ноги, її можна віддавати у спеціалізовані гуртки.
На наш час існує безліч прибічників та супротивників цього підходу, але спостереження за "ринком" шкіл дозволяє з впевненістю сказати -- так, на Заході ви точно можете знайти колектив, який запрошує до себе дітей у віці від 3 років. Звісно, це не будуть танці в прямому розумінні цього слова, скоріше це буде атмосфера: специфічних музичних розмірів, одягу, режиму, спілкування. Дитині, яка зростає в цьому, просто буде легше в подальшому бути частиною танцювального колективу. З іншого боку, до навчання малюків приєдналася інша цікава тенденція: збільшення верхнього вікового порогу для тих, хто продовжує танцювати та просто почав вивчати ірландські.
Після шаленого успіху шоу "Ріверденс" ірландські танці перестали бути надбанням етнічних громад. Вони стали світовим феноменом. Про них дізнались в багатьох країнах, серед яких були держави СНД і Західної Європи. Це позначилось на статистиці. В Україні ірландськими танцями спочатку захопились люди студентського і пост-студентського віку, і лише потім розпочались набори у дитячі групи.
У Західній Європі велику роль відіграло старіння націй: люди у віці, який раніше вважався зрілим і таким, що не сприяє рухлівій діяльності, змогли продовжити своє навчання, захоплюватись новими хобі, знаходити однодумців, виступати і перемагати. До 90х років XX століття, дівчата-учениці після заміжжя та народження дітей вже не повертались до сольних танців, хіба що могли танцювати народні сети разом з рештою членів дорослої громади. Але ситуація за останні 25 років змінилась настільки радикально, що найконсервативніша комісія CLRG підняла планку найстаршої вікової категорії з "від 17 і старше" до "від 22 і старше", а комісія WIDA взагалі має у своєму світовому "анамнезі" чемпіонів, старших за 45 років, які продовжують змагатись.
Таким чином в нас з вами зараз є дивовижна можливість бачити на фешах батьків і дітей, що змагаються паралельно, просто у різних вікових категоріях. І навіть в Україні такі родини є В більшості українських та європейських шкіл немає обмежень за віком, викладач може хіба уточнити, які саме особливості стану здоров’я є в новенького учня. Ніколи не рано стати частинкою ірландської танцювальної спільноти, і в жодному разі ніколи не пізно приєднатись.
Але давайте про все по порядку, а висновки кожен зможе зробити власні. Громада завжди має спільне культурне поле: чи це релігійні переконання, чи побутові вірування, чи "мистецькі" явища співу, танців чи музики. І кожна ірландська дитина від самого народження занурювалась у цей світ. Спочатку діти бачили дорослих, які розважались взимку біля домашніх вогнищ, а влітку -- на теплих, пронизаних сонцем перехрестях, і звісно намагались повторювати за ними. Втім, багато століть ірландці були змушені передавати свою культуру потайки або у спеціально спотвореній формі, щоб не викликати санкцій з боку англійської корони. Копіююча поведінка в дітей, високоймовірно, була розповсюдженою у сільській місцевості, де вони зростали з живими прикладами регіональних особливостей співу, музики та танців.
В містах в той час навчання відбувалось дещо інакше -- за допомогою танцювальних майстрів. З появою цих мандрівних вчителів танцю навчання стало більш індивідуальним і європеїзованим. Майстри давали основи музичної грамоти, викладали популярні на континенті танці для груп, проводили індивідуальні уроки. Це навчання не мало вікових обмежень, майстрові було байдуже кого вчити, хлопчиків чи дівчаток. Рішення приймали в першу чергу батьки, які вважали вміння танцювати важливим. І все ж, дітей віддавали на танцювальну науку в достатньо свідомому віці. А за дорослими лишались народні сети, народна сольна імпровізація та степові танці.
Танці не сприймались як дитяча забавка, вони були важливою частиною взаємодії дорослих під час свят та визначних подій. Учні не були родичами викладачів. Навіть у XX столітті останні танцювальні майстри завжди відрізнялись тим, що не давали своїм підопічним увесь наявний в них матеріал, залишаючи собі певні особливі та неповторні послідовності. Кожен талановитий учень був своєрідною рекламою для майстра.
Гельська ліга та національне відродження внесли свої корективи у навчальний процес. Якщо спочатку через специфіку діяльності організації, на її зустрічах можна було побачити лише дорослих, дуже швидко зі зростанням лібералізації культурного клімату, почали з'являтись школи танцю, які і в Ірландії, і в діаспорах мали дотичність до католицьких осередків і звичайних шкіл.
Згодом, невдовзі після виникнення першої танцювальної комісії, стали проводитись змагання з ірландських сольних та групових танців. Учні стали стрімко "молодшати". Мінявся світ. З'являлись поняття "дитинства", "дитячого розвитку", "дитячої психології", розвинені країни позбувались ганебного використання дитячої праці, ширились освітні установи початкового рівня. В дітей та підлітків з'являвся час, який вони не зобов'язані були приділяти виживанню родини. У XX столітті все більше батьків з ірландським корінням, які знали про існування змагальних ірландських танців, хотіли, аби їх діти зберегли в собі частинку спільної історії та культури. Особливо гостро це питання стояло у США та Австралії, де розміри діаспори швидко перевищили за кількістю оригінальне населення Ірландії.
Можна припустити, що до другої половини XX століття сторонні маленькі діти не перебували на заняттях, до певного віку родина все ж тримала дитину при собі. Паралельно з цим, комісії поступово "омолоджували" змагання, що привело до появи стереотипу про те, що єдино припустимий вік для вивчення та демонстрації -- з 9 до 17 років. Після "виходу на пенсію" -- завершення змагальних виступів, танцівник або сам ставав викладачем, або йшов далі дорослим життям, далеко від танців. Фактично, танцювальний вік обмежувався періодом навчання у середній школі. Професійних шоу до 90х років XX століття для ірландських танцівників просто не існувало.
Але якщо повернутись до дійсно маленьких дітей, 3-4 років, єдиним шансом малечі опинитись у класах було споріднення з вчителем/вчителькою. Історія ірландських танців знає цілі династії танцівників, де талант передавався спадково, а навчання велося фактично цілодобово На цьому зросли та зміцніли окремі школи, де спочатку викладали старші, а їх поступово зміняли молодші члени родини. В цьому випадку діти ставали продовженням своїх вчителів: додатковими роками та ногами для реалізації ще не витанцюваних кроків та нових неймовірних комбінацій. кінці XX століття шаленої популярності набула теорія раннього розвитку, вважалось, що дитина здатна почати засвоювати матеріал дуже рано, і що насправді, майже з моменту, як вона стане на ноги, її можна віддавати у спеціалізовані гуртки.
На наш час існує безліч прибічників та супротивників цього підходу, але спостереження за "ринком" шкіл дозволяє з впевненістю сказати -- так, на Заході ви точно можете знайти колектив, який запрошує до себе дітей у віці від 3 років. Звісно, це не будуть танці в прямому розумінні цього слова, скоріше це буде атмосфера: специфічних музичних розмірів, одягу, режиму, спілкування. Дитині, яка зростає в цьому, просто буде легше в подальшому бути частиною танцювального колективу. З іншого боку, до навчання малюків приєдналася інша цікава тенденція: збільшення верхнього вікового порогу для тих, хто продовжує танцювати та просто почав вивчати ірландські.
Після шаленого успіху шоу "Ріверденс" ірландські танці перестали бути надбанням етнічних громад. Вони стали світовим феноменом. Про них дізнались в багатьох країнах, серед яких були держави СНД і Західної Європи. Це позначилось на статистиці. В Україні ірландськими танцями спочатку захопились люди студентського і пост-студентського віку, і лише потім розпочались набори у дитячі групи.
У Західній Європі велику роль відіграло старіння націй: люди у віці, який раніше вважався зрілим і таким, що не сприяє рухлівій діяльності, змогли продовжити своє навчання, захоплюватись новими хобі, знаходити однодумців, виступати і перемагати. До 90х років XX століття, дівчата-учениці після заміжжя та народження дітей вже не повертались до сольних танців, хіба що могли танцювати народні сети разом з рештою членів дорослої громади. Але ситуація за останні 25 років змінилась настільки радикально, що найконсервативніша комісія CLRG підняла планку найстаршої вікової категорії з "від 17 і старше" до "від 22 і старше", а комісія WIDA взагалі має у своєму світовому "анамнезі" чемпіонів, старших за 45 років, які продовжують змагатись.
Таким чином в нас з вами зараз є дивовижна можливість бачити на фешах батьків і дітей, що змагаються паралельно, просто у різних вікових категоріях. І навіть в Україні такі родини є В більшості українських та європейських шкіл немає обмежень за віком, викладач може хіба уточнити, які саме особливості стану здоров’я є в новенького учня. Ніколи не рано стати частинкою ірландської танцювальної спільноти, і в жодному разі ніколи не пізно приєднатись.
Немає коментарів:
Дописати коментар