Джеремайя Моліно, або Джеррі Маннікс, як його кликали поміж собою місцеві, був одним з останніх представників дивовижного явища танцівних майстрів.
Він народився в графстві Керрі у 1883 році сьомою дитиною в родині коваля та швачки і присвятив викладанню танців 50 років свого життя.
До 14 років Джеремайя відвідував місцеву школу, а далі не продовжив навчання, а весь час допомагав татові у кузні. В кінці XIX століття в містечко, де мешкала родина Мольно приїхав мандрівний танцювальний майстер, Недін Батт Уолш, і степ захопив Джеррі по-справжньому. У 18 років він став чемпіоном Манстеру, а вже у 20 років давав приватні уроки в себе вдома на кухні.
Ці заняття відрізнялись досить оригінальним підходом: школа тривала 6 тижнів, зустрічі відбувались тричі на тиждень. До викладача приєднувались живі музики, які грали полькі, джиги та ріли. Сам Моліно показував конкретні танцювальні послідовності в окремій кімнатці, тоді як решта "гостей" розважались танцями в кухні. Учні різного віку приїжджали з усіх навколишніх містечок. Для слідкування за порядком на кухні наймалася спеціальна людина, такий собі “куратор майданчику”, в його обов’язки входив контроль за дисципліною і координація тренувань. Поки Моліно давав індивідуальну хореографію, куратор слідкував, чи всі, хто лишився на кухні отримали змогу повторити вивчене, станцювати хорнпайп та ріл. Найпершим танцем, який давали початківцям, була лайт джига. З традсетів вчили The Blackbird, Saint Patrick’s Day, The Job of Journeywork, The Garden of Daisies і The Humours of Bandon. Перший з них був “улюбленцем” майстра. І єдиний, який можна знайти в мережі у відеозаписах послідовників. Трохи згодом він почав їздити та викладати по всьому Північному Керрі та Західному Лімеріку. Джеремайя давав приватні класи, викладав в сільських та державних школах. Заввишки десь 1,50 м, він вдягався в найкращих кравців і вважався тим ще модником. Втім, танці не були єдиною його роботою: Моліно не цурався ремонту взуття, виготовляв дерев'яні меблі, не закидав і навички ковальської справи. Щоб зрозуміти, чому він не присвячував себе танцям повністю, варто пам'ятати, що для проведення танцювальної школи треба було отримати ліцензію від церкви, а на літо, в піст чи на великі свята вона це забороняла. Тому і доводилось заробляти на життя чимось додатково, бо майстер ще й любив перехилити чарочку. Зимові місяці приносили гарний прибуток, тому що селяни не були залучені на польових роботах. Після 6 тижнів на одному місці, Моліно рушав далі. Вчитель ніколи не записував те, чому навчав своїх підопічних. Оцей “звуковий” метод навчання призвів до того, що нотаток Моліно ми не маємо. Базовий курс завжди був однаковий для всіх: требл ріл, хорнпайп і джига. Для більш досвічених Джеремайя складав індивідуальні танці. Окрім сольних, в шкільних репертуарах були й кейлі, на 4 та 8 осіб. Загалом, кажуть, Моліно знав більше 30 традиційних сольних танців і активно складав власні. Більше того, декілька танців він не переказав нікому і демонстрував їх на особливих заходах та урочистостях.
У 1953 році Джеремайя припинив вести класи і ділився інформацією лише з тими, хто приїжджав до нього здалеку. У 1965 році серце майстра перестало битися. Його поховано на місцевому цвинтарі з "найкращою парою танцювального взуття", за його власним побажанням. У свідоцтві про смерть, втім, в графі "професія" було написано "робочий". Тільки у 1973 році на могилі Джеремайї було встановлено надгробок, який казав "Танцівний майстер". Досі стиль, який сформував Джеррі називають "стилем Маннікса" — Munnix style. Він наближений до шан-носа, дехто навіть називав його "приземленим" в порівнянні зі стрибучою хореографією танців на змаганнях комісій. Стиль цього майстра э проміжним: так, верхня частина тіла є розслабленішою ніж у спортивних, але все ж акцент робиться на рухи ногами, руки в цьому танцівникові не допомагають.
Ці заняття відрізнялись досить оригінальним підходом: школа тривала 6 тижнів, зустрічі відбувались тричі на тиждень. До викладача приєднувались живі музики, які грали полькі, джиги та ріли. Сам Моліно показував конкретні танцювальні послідовності в окремій кімнатці, тоді як решта "гостей" розважались танцями в кухні. Учні різного віку приїжджали з усіх навколишніх містечок. Для слідкування за порядком на кухні наймалася спеціальна людина, такий собі “куратор майданчику”, в його обов’язки входив контроль за дисципліною і координація тренувань. Поки Моліно давав індивідуальну хореографію, куратор слідкував, чи всі, хто лишився на кухні отримали змогу повторити вивчене, станцювати хорнпайп та ріл. Найпершим танцем, який давали початківцям, була лайт джига. З традсетів вчили The Blackbird, Saint Patrick’s Day, The Job of Journeywork, The Garden of Daisies і The Humours of Bandon. Перший з них був “улюбленцем” майстра. І єдиний, який можна знайти в мережі у відеозаписах послідовників. Трохи згодом він почав їздити та викладати по всьому Північному Керрі та Західному Лімеріку. Джеремайя давав приватні класи, викладав в сільських та державних школах. Заввишки десь 1,50 м, він вдягався в найкращих кравців і вважався тим ще модником. Втім, танці не були єдиною його роботою: Моліно не цурався ремонту взуття, виготовляв дерев'яні меблі, не закидав і навички ковальської справи. Щоб зрозуміти, чому він не присвячував себе танцям повністю, варто пам'ятати, що для проведення танцювальної школи треба було отримати ліцензію від церкви, а на літо, в піст чи на великі свята вона це забороняла. Тому і доводилось заробляти на життя чимось додатково, бо майстер ще й любив перехилити чарочку. Зимові місяці приносили гарний прибуток, тому що селяни не були залучені на польових роботах. Після 6 тижнів на одному місці, Моліно рушав далі. Вчитель ніколи не записував те, чому навчав своїх підопічних. Оцей “звуковий” метод навчання призвів до того, що нотаток Моліно ми не маємо. Базовий курс завжди був однаковий для всіх: требл ріл, хорнпайп і джига. Для більш досвічених Джеремайя складав індивідуальні танці. Окрім сольних, в шкільних репертуарах були й кейлі, на 4 та 8 осіб. Загалом, кажуть, Моліно знав більше 30 традиційних сольних танців і активно складав власні. Більше того, декілька танців він не переказав нікому і демонстрував їх на особливих заходах та урочистостях.
У 1953 році Джеремайя припинив вести класи і ділився інформацією лише з тими, хто приїжджав до нього здалеку. У 1965 році серце майстра перестало битися. Його поховано на місцевому цвинтарі з "найкращою парою танцювального взуття", за його власним побажанням. У свідоцтві про смерть, втім, в графі "професія" було написано "робочий". Тільки у 1973 році на могилі Джеремайї було встановлено надгробок, який казав "Танцівний майстер". Досі стиль, який сформував Джеррі називають "стилем Маннікса" — Munnix style. Він наближений до шан-носа, дехто навіть називав його "приземленим" в порівнянні зі стрибучою хореографією танців на змаганнях комісій. Стиль цього майстра э проміжним: так, верхня частина тіла є розслабленішою ніж у спортивних, але все ж акцент робиться на рухи ногами, руки в цьому танцівникові не допомагають.
Перші спроби його зафіксувати та зберегти для нащадків почали робитись вже у 70х роках, невдовзі після смерті Моліно. В наш час скарбничкою стилю Маннікса є Шиамса Тіре — Театр народних мистецтв, якому був присвячений один з перших перекладів спільноти "Ірландські танці в Україні". Керівний склад театру робить усе не тільки для збереження, але й для розвитку стилю, адже вони усвідомлюють, що повна ізоляція та статичність можуть призвести лише до регресу.
Немає коментарів:
Дописати коментар